Молоде покоління Ірану, зокрема представники покоління Z, наразі стикається з безпрецедентними економічними викликами, що характеризуються галопуючою інфляцією та стрімким дефіцитом робочих місць. Ці несприятливі умови значно загострилися внаслідок нещодавніх геополітичних тертів, включаючи 12-денне збройне протистояння з Ізраїлем у червні. Подальше посилення міжнародних обмежень, пов'язаних із ядерною діяльністю Тегерана, призвело до запровадження нових санкцій з боку таких структур, як ООН, що лише поглибило системну кризу в країні.
Для молодих іранок, таких як Ельнааз та Біта, повсякденне життя перетворилося на боротьбу з постійною нестабільністю цін, які вони описують як «немислимі» та такі, що змінюються щодня. Одразу після червневого конфлікту спостерігався різкий стрибок вартості товарів та загальне зростання тривожності в суспільстві, що призвело до помітного скорочення доступних вакансій після відновлення каральних заходів. Сьогодні родини змушені впроваджувати жорстке раціонування базових продуктів харчування — м’яса, риби та рису — між періодами виплат зарплати, щоб просто підтримувати мінімальний рівень існування. Фінансовий тиск став настільки інтенсивним, що деякі громадяни були змушені прийняти болюче рішення відмовитися від домашніх тварин через неможливість покрити витрати на догляд за ними.
Статистичні дані лише підтверджують масштаб цієї соціальної вразливості. Хоча офіційний національний рівень безробіття за іранським календарем на 1403 рік (який розпочався 20 березня 2024 року) був зафіксований на позначці 7,6%, ситуація для молоді є значно критичнішою: майже кожен п'ятий іранець віком від 15 до 24 років не має роботи, що становить 20,1% за той самий період. Крім того, попри оцінки, що близько 80% домогосподарств опинилися за межею бідності, дані за 2024 рік вказують на те, що приблизно 40% населення живе в умовах злиднів — цей показник невпинно зростає з моменту санкційного шоку 2018 року. Рівень національної інфляції залишається стабільно високим, становлячи в середньому понад 42% з 2020 року згідно з оцінками МВФ, а національна валюта, ріал, втратила понад 90% своєї вартості з моменту повторного запровадження санкцій США.
Особисті історії молодих людей розкривають глибоку психологічну травму, спричинену економічним занепадом. Ельнааз висловила просте бажання — щоб інфляція нарешті зупинилася, дозволивши їй спланувати хоча б короткий літній відпочинок; вона зізнається у почутті заздрості до однолітків з інших країн та сподівається на відновлення зв'язків із родиною за кордоном. Біта була змушена змінити свої амбіції з особистого розвитку на базове прагнення до свободи, процвітання та економічної стабілізації, визнаючи, що навіть двох доходів у сім'ї ледь вистачає на покриття першочергових потреб. Амін описує тихе, але всеосяжне розчарування серед молоді, зазначаючи, що відсутність життєвих горизонтів змушує декого висловлювати радикальні думки — від надії на конфлікт до повної апатії. Це свідчить про серйозний розрив суспільного договору, оскільки Амін прогнозує, що прихильники режиму можуть відвернутися від нього у разі будь-якого майбутнього протистояння.
Поточна економічна ерозія є логічним продовженням років політичного тиску та соціальних обмежень, які вже спровокували масову еміграцію. Сучасне середовище лише розширює прірву між щоденними стражданнями звичайних громадян та привілейованою елітою. Звіти вказують на те, що поки маси борються зі зростанням цін — наприклад, вартість м’яса та рису в деяких випадках зросла на 51% за один рік — певні наближені до влади особи отримують прибутки від економічної ізоляції, що призвело до появи терміну «бенефіціари санкцій». Ця інтенсивна напруга відсуває на другий план прагнення до політичних та соціальних змін, оскільки вся енергія середнього класу, який колись був рушійною силою, тепер повністю поглинута боротьбою за виживання. Майбутнє цього покоління затьмарене страхом, що саме звичайні люди візьмуть на себе основний тягар будь-якої нової ескалації, що може залишити Іран банкрутом без можливості на подальше відновлення.
